МЕЛЬНИКОВА МАРІЯ НЕСТОРІВНА

- Розкажіть про життя до війни. 

Я народилась 18 серпня 1926 року у Полтавській області, а у Голод приїхали сюди у Костянтинівку.

Я сирота. Мені було 10 місяців як у мене мама померла. Мене виховував батько. Коли ми приїхали у Костянтинівку, ми жили у парку. Братів і сестер у мене не було. Я навчалась у школі №16, закінчила сім класів.

- Як Ви пережили Голодомор?

В 1932 році розпочався Голод. Прийшли, позабирали все і каструлі поперевертали. Батька забрали разом з мішками, а я залишилась з бабою. Коли баба померла, батька випустили. Потім батько запропонував і ми поїхали на Донбас. От так і досі тут живу.

Коли ми сюди приїхали батькові було 32 роки, а мені – 6. От по смітниках ходила. Батько на роботі, а мені казав йти і щось на смітниках шукати.

- Де батько працював?

На заводі Фрунзе, тут у Костянтинівці. Тут він і помер. Дали нам одну кімнатку. З однієї сторони ТИР, де стріляли, а з іншої ми з батьком жили. А вже в 1946 році я пішла тут на роботу, тоді вже купила дім.

- Розкажіть як Ви дізнались, що розпочалась війна.

Я почула по радіо. Почали бомбити. Батько викопав підвал, і ми там сиділи. Почали снаряди летіти, все палили. Батько й мачуха на городі були. А я була в хаті коли зайшов російський солдат і сказав, що якщо я не хочу їхати в Німеччину на роботу, то він мене зґвалтує. Я почала кричати. Він сказав, що якщо я не хочу, то він напише довідку, я піду на біржу і заберуть в Німеччину. А якщо сховаюся або втечу, то розстріляє батька і матір. Мені нічого не залишалось робити. А зранку прийшли додому, забрали і відвели на біржу, а з біржі відвезли в Донецьк. Там нас тримали 2 тижні, поки не зібрали весь склад. Батько залишився тут. Він працював у воєнній охороні.

В травні 1942 року ми поїхали в Німеччину. Везли нас в товарних вагонах. Солома була на підлозі, туалет також був у вагоні. Не пам’ятаю скільки точно, але багато нас там було. Зупинку робили у Житомирі. І ми хотіли втекти з вагону. Нас було 12, але нас видали. Після того нас сильно побили німецькі солдати.

Приїхали ми в місто Айзенах. Привезли нас на самольотну фабрику, на якій робили деталі для літаків.  Поселили нас в дерев’яні бараки. Вони були двоповерхові. На роботу нас водили до фабрики із собаками. Ми займались прибиранням. Перший рік прибирали на заводі, на території, на цвинтарі.  Були на заводі станки. Я пам’ятаю німка одна працювала на станку. Вона мене і вчили, показувала як все робити. А потім стояв токарний станок. Прути вставляли. Якщо не було браку, тоді все було добре, але якщо зробили щось не так, тоді карали.

-          Чи були у Вас друзі у таборі?

Так, була дівчина із Костянтинівки. Але вона вже померла.

-          А що Ви їли?

Ми їли шпинат і брукву. Хліба ми не бачили. Через зміну клімату, на наших руках рани повикидало. Поприлипає одяг до шкіри, а як скидаєш, то кров тече. Ми не хотіли їсти той шпинат. Там була німка. Коли бачить, що ми не хочемо їсти, візьме і поперекидає наші тарілки і каже, починайте їсти із підлоги. Заставляли нас їсти. Потім звикли і вже почали їсти, їсти ж хочеться. Інколи крали картоплю, але після того були покарані.

-          Хто вас визволив?

Нас визволили американці 9 травня. Потім Сталін видав наказ, що ми вороги народу, і щоб не везли по домах, а по колгоспах поки прибирання не закінчиться. Не пам’ятаю в якому саме селі ми були на прибиранні урожаю. Чоловіки косили, а ми в’язали снопи і складали їх. Сіно заграбали. А коли ми вже мали їхати додому, тоді нас не пускали у вагони. Ми в тамбурах їхали додому. Працювали, страждали іще виявились ворогами народу. Ми ж не винні, що нас туди забрали.

-          Вас відразу відпустили додому?

Так. Ми прямо поїхали додому. Але перед тим, ще в Німеччині, в нас був медичний огляд. Після того, нас відправили в село на прибирання. І в листопаді я вже була вдома.

-          Як склалось Ваше життя після війни?

Дочка і син молодший померли, і чоловік помер. Я зараз живу із старшим сином, невісткою і онуками. Після того як Сталін видав наказ, до нас ставились дуже погано, як до ворогів народу. Коли я приїхала з Німеччини, батько мене влаштував працювати на завод, ученицею на кран. 6 місяців я була ученицею, а потім самостійно почала працювати. 35 років до пенсії на крані працювала, а потім після пенсії працювала у гаражі, і сторожем у школі. Де я тільки не працювала. У мене 64 роки робочого стажу. Я перестала працювати, коли мені було 76 років.

Чоловіка мого паралізувало і він помер. Пив дуже сильно. 46 років ми прожили разом, намучилась я з ним. І в тюрму його садила, і їздили провідувати його туди, аж в Туркменістан, і з тюрми зустрічала.

-          Чи розповідали Ви комусь про те, що були в Німеччині?

Було дуже важко після війни. Чоловік мене бив за те, що я працювала в Німеччині. Я йому не розказувала, старалась приховати, але мачуха мене видала. Вона не хотіла, щоб я за нього заміж виходила. Вона обзивала мене «кобилою німецькою». Важко було. Але діти мої знали про моє важке минуле. Я ні від кого не приховувала, що працювала в Німеччині, лише від свого чоловіка.

-          Чи спілкувались Ви із іншими «остарбайтерами» із Костянтинівки?

Життя було настільки важке, що я ні з ким не спілкувалась. Я не хотіла про це говорити ні з ким. 

-          Ви отримували компенсацію від Німеччини?

Нам приходило повідомлення і ми йшли в банк забирати гроші. Спочатку, ми отримали німецькі марки, а потім євро. Але скільки точно, я вже не пам’ятаю.

-          Коли перестали «остарбайтерів» вважати зрадниками народу? Коли Ви це відчули?

Тепер вже так не ставляться. Але, чесно кажучи, я не пам’ятаю, щоб до мене ставились погано. Тільки коли я отримувала паспорт в 20 років, тому що всі в 16 отримували, але ми ж були у Німеччині в той час, то поліцейські кричали, що німці от поприїжджали сюди. Я була сама по собі, одинока. В мене не було друзів, як таких.

-          А Ви релігійна людина?

Я і вірю і не вірю в Бога. Я вірю лише в свої руки. 

-          Яке Ваше ставлення до Німеччини і німців сьогодні? Чи воно змінилось від часів війни?

В той час ставлення до Німеччини було погане. А зараз люди інші, і в німців люди хороші були і в нас також. Одна німкеня мені там бутерброд приносила, щоб я їла, але нікому не казала. Тому що як дізнається хтось, тоді і її і мене покарали б.

Це добре, що ви всі приїхали, що не забуваєте нас. Всі повинні знати про ті події.

Інтерв'ю брали Христина Архитка, Кассандра Бекер, Агнезе Ріва, Якоб Ройстер.